Ми з Шоніком – куми. Згадайте будь-який анекдот про кумів – це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазину. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Він почав відвідувати концерти всіх світових зірок трохи раніше, ніж говорити слово «мама». А пізніше заразив цим і мене.

Я опускаю всі пікантні деталі наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією навіть для таких бувалих козаків, як ми – «Експедицією на Шпіцберген»!

Якої холєри туди пхатися? – чую звідусіль ваше логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла на температурний режим Туреччини й можна, стоячи у трусах на балконі, отримати сонячні ванни, як в Анталії, ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від того часу, коли географічка у школі попросила віднести глобус до вчительської. Тоді я сказав собі, що там, у льодах, – моє місце і зреалізував свою мрію через 30 років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.

Отже, дійові особи нашої компанії: Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник – Муха, Саня – наш файний колега із Франківська. Трохи про Саню: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми – панки, і тому поїхав.